22 червня 2017

Ольга Жук: «Поняттям культурної дипломатії в Україні поки здебільшого спекулюють»

Культурна менеджерка Оля Жук добре вміє створювати щось із нічого. Багаторічна кураторка «Книжкового Арсеналу» з ідеї перетворила його на величезну подію та справжню мистецьку лабораторію. За рік роботи головою департаменту культурної дипломатії МЗС дала цьому напрямку поштовх до розвитку. Сьогодні Ольга – креативний директор Центру Довженко, що стрімко перетворюється на міждисциплінарний культурний кластер. В червні вона повернулася зі США, де була в рамках програми для культурних лідерів «Просування соціальних змін через мистецтво». В розмові з Platfor.ma арт-менеджерка розказала, яким чином провадять важливі соціальні зміни через мистецтво, як зробити культурну дипломатію потужним інструментом впливу та чому вміння чути інших вкрай необхідне в сучасному світі.

 

Розкажи про програму, в рамках якої ти провела майже місяць в Штатах: на що вона спрямована і чим може бути корисна культурним менеджерам?

 

– На запрошення Посольства США в Україні я взяла участь у міжнародному проекті «Просування соціальних змін через мистецтво. Програма є одним з важливих інструментів американської культурної дипломатії, має різні тематичні напрямки для лідерів з різних сфер. Наша група складалася з 22 митців, керівників культурних інституцій і активістів з 22 країн, багато з яких потерпають від війн, тероризму, порушень прав людини та соціальних конфліктів.


Ми побували у чотирьох штатах, мали зустрічі і дискусії з десятками фахівців, відвідували найрізноманітніші організації: від студій хіп-хоп активістів, антиспоживацької перформанс-арт-секти, асоціацій вуличного мистецтва чи реабілітаційних центрів для безхатьків до креативних бізнес-інкубаторів, муніципальних департаментів освіти на культури, адвокаційних груп та музеїв на кшталт MoMA і Smisthonian.

 

– Як саме культура та мистецтво можуть допомагати важливим соціальним змінам? Як це працює у США?

– Американський досвід соціальної роботи у мистецтві базується передусім на емпатії, партисипативних та інклюзивних практиках. Мистецтво може навчити критичному мисленню, співпереживанню, повазі та толерантності, а отже – сприяти безпеці та миру у суспільстві, поступово змінювати соціальний ландшафт. У персональному вимірі воно навчає працювати з складними психоемоційними станами, агресією, травмами, підвищує самоповагу та самооцінку, надає сили для персонального розвитку.

 

 

Одним із міст, що ми відвідали, був Шарлотт у Північній Кароліні – діловий центр та великий транспортний вузол, і водночас – досить депресивне місто з донедавна обмеженими можливостями культурного дозвілля, занедбаними районами, великою кількістю безхатченків, алко- та наркозалежних. Для вирішення цих проблем муніципалітет замовив урбаністичне дослідження, проаналізувавши потоки «ділових туристів» і людей, що проводять багато часу в аеропорту між пересадками, їх потреби у дозвіллі. Після цього влада та місцевий бізнес інвестували у культурний туризм – музеї, мистецтво у публічному просторі, креативні індустрії, аби зробити місто привабливим. А ще подарували громадській організації Urban Ministry, що займається реабілітацією безхатченків, приміщення колишнього залізничного депо та землю. Там облаштували город, кухню, їдальню, пральню, медичний кабінет, спортзал і арт-студію, офіси соцпрацівників, психологів та волонтерів.

 

Місто також має програму надання дешевого тимчасового житла та кредитування. Періодично влаштовують аукціони творів учасників студії. Це допомогло людям, що втратили дім, відновити віру в себе та інших. А для авторів це доказ того, що вони можуть створювати щось важливе.

 

У протилежній частині Шарлотт існує ще один приклад впливу мистецтва на розвиток депресивного району – креативний кластер Area 15, приватна ініціатива кількох сусідів-митців, що купили в складчину великий ангар, куди нині все місто приїжджає на вечірки та по дизайнерські речі. А ще місцеві мешканці можуть реалізувати там власні стартапи: веганське кафе, веломайстерню, тату-салон, спортивний та танцювальний зал, студію звукозапису тощо. Таких соціально орієнтованих проектів у місті надзвичайно багато, усі разом вони змінюють соціальну екосистему міста.

 

Фотографія: Area 15

Інший приклад того, як мистецтво інтегроване у розвиток міста та репрезентує цілий район – Precita Eyes Muralists Association у Сан-Франциско, одна з трьох важливих спільнот, легендарних центрів вуличного мистецтва у США, що з 1977 року займається збереженням і створенням муралів, освітою, проводить арт-заняття для дітей та молоді, підтримує автентичну мистецьку атмосферу та розвиток латиноамериканських кварталів.

 

 

У Сан-Франциско ми зустрічались з громадською організацією Community Works, що працює з колишніми ув’язненими, реінтегруючи їх в суспільство через мистецтво, театр, сучасну хореографію. Мене вразила їхня програма для молоді, дітей ув’язнених, спрямована на їх підтримку у школах та арт-спільноті в умовах зруйнованих сімей, відновлення гідності та зменшення соціальних ризиків. Ще там приділяють багато уваги молоді, що вперше вчинила незначні правопорушення, такі як крадіжки. Діє підхід «відновлюючої справедливості» («restorative justice»), що передбачає спілкування з жертвами злочинів. Все це спрямовано на виправлення вдіяного та запобігання продовженню «циклу насильства», і за статистикою повторні злочини трапляються дуже рідко. Також важлива взаємодія між громадськими активістами та мистецькою спільнотою – в Україні такі кросс-колаборації досі є рідкістю.

 


Ще один надихаючий приклад – центр National Sawdust у Нью-Йорку, що поєднує концертний хол, студію звукозапису, коворкінг для музикантів і перформерів та ресторан. Його місія – генерування аудиторії для класичної та нової академічної музики, надання можливостей та менторської підтримки для молодих музикантів та композиторів, знайомство публіки з митцями з різних країн. Це дуже нагадує те, що наразі у Києві робить музична агенція «Ухо» та «Плівка» у Центрі Довженко.

 

National Sawdust розташований на колишній деревообробній фабриці. Реконструкція зайняла сім років та відбулася передусім завдяки філантропічним інвестиціям. Трансформований простір не лише отримав численні архітектурні нагороди, але й став візитівкою Брукліну. Наразі «клуб» фінансово підтримують 30 тис. його постійних членів з 40 штатів та 35 країн світу.

  • Фотографія: National Sawdust
  • Фотографія: National Sawdust
  • Фотографія: National Sawdust
  • Фотографія: National Sawdust
  • Фотографія: National Sawdust
  • Фотографія: National Sawdust
  • Фотографія: National Sawdust

– Який досвід з усього побаченого за місяць у Штатах став для тебе найважливішим? Що ти плануєш застосовувати у своїй подальшій роботі?

 

– Багато цінних щоденних вражень наздоганяють мене й досі. Загалом це одна з тих поїздок, які можна розглядати як певну ініціацію, навіть духовне переживання. Це пов’язано з близьким та інтенсивним спілкуванням з дивовижними, талановитими і сильними людьми, новими друзями з Лівії, Афганістану, Казахстану, Польщі, Литви, Франції, Румунії, Кенії, Тунісу, Бахрейну, Південної Африки, Руанди, Палестини, Йорданії, Індії, Бангладеш, Шрі-Ланки, Камбоджі, Таїланду, Кот Д’Івуар, Болівії.

 

Головний інсайт – наскільки подібні програми культурної дипломатії запозичують практичний досвід роботи не лише у американських колег, але й у інших учасників. Їхня головна цінність – це діалог і пошук, розширення горизонтів та заряд натхнення від розмаїття поглядів та досвідів. Це допомагає поглянути на себе та свої проблеми з певної дистанції і зрозуміти, наскільки світ величезний і водночас маленький.

 

 

Для себе та своєї роботи я планую застосувати кілька важливих спостережень. По-перше – це те, як соціальна відповідальність природно і послідовно, а не ситуативно вписана у стратегію мистецьких інституцій та проектів. Зокрема, я уважно вивчала те, яким чином музеї та арт-центри досліджують аудиторію, потенційних партнерів та міське середовище, працюють з різними групами, будують освітні та соціальні програми, виходять назовні з своїх будівель. Такий «меппінг» є для мене зараз важливим етапом роботи у Центрі Довженка.

 

Серед іншого, я була вражена новою програмою MoMA у Нью-Йорку для ЛГБТ та квір-підлітків, що закликає: «Make Art. Meet People. Explore Ideas. Be Yourself». Оце «будь собою» і створення відкритого і безпечного простору, де тебе не просто «приймають», а справді підтримують і захоплюються твоєю інакшістю та креативністю, є дуже важливим і сміливим. Саме такий меседж може і має давати мистецтво.

 

Ще один проект, який обдумую, і на який мене надихає мій товариш, хіп-хоп артист з Кенії й амбасадор програми біженців ООН Octopizzo – фестиваль чи симпозіум візуального активізму, музики та spoken word.

А у Вашингтоні ми були у громадській правозахисній організації Hip Hop Caucus, зустрічалися з її засновником, легендарним Reverend Lenniox Yearwood Jr., що надихає молодь на використання хіп-хопу для політичного та соціального активізму. Як колишній кураторці «Книжкового Арсеналу», мені дуже близьке поєднання мистецтва, літератури і музики, але сьогодні я би робила це вже інакше.

 

Фотографія: Hip Hop Caucus

– Що, на твою думку, потрібно зробити, аби все це почало працювати в Україні? Чи працює в цьому сенсі щось наразі, і в цьому контексті – як ти оцінюєш ключові результати української культурної дипломатії за останні кілька років?

 

– Мистецтво, культура як «м’яка сила» у американських міжнародних відносинах є не просто красивою метафорою чи статусом, а конкретною, послідовною низкою заходів та культурних обмінів; стратегічним процесом, діалогом, а не монологом і односторонньою самопромоцією держави. Для того, щоб це почало працювати тут, спочатку має відбутися переосмислення самого поняття, зміна оптики.

 

Поняттям культурної дипломатії в Україні поки здебільшого спекулюють, записуючи у цю категорію будь-який культурний прояв з міжнародною складовою, будь-яке аматорство і народництво за кордоном. Від того, що люди, що раніше називалися культурними менеджерами чи митцями, раптом назвуться «культурними дипломатами», або від заснування відповідного державного департаменту чи інституту, культурна дипломатія не з’явиться.

 

Вона з’явиться, коли ми навчимося не лише говорити про себе та свої проблеми, але й робити це розумно і тонко, у правильному середовищі та у діалозі з іншими. Показувати ширший культурний контекст, у якому працюєш, говорити про здобутки колег, проводити міжнародні паралелі та знаходити ті точки перетину і зацікавленості, які сприятимуть довірі, співпраці і взаєморозумінню.

 

Це велика експертна робота, що потрібує специфічних компетенцій. Так само соціальні зміни через мистецтво, соціальні ліфти краще працюють не через модель місіонерства патетично-істеричного типу, а через створення середовища рівної взаємодії та довіри. Соціальні зміни і культурна дипломатія не почнуться, поки ми не навчимося також слухати і чути інших. Лідер сьогодні – саме той, хто вміє це робити сам і створювати для цього умови.

 

Фотографія: Precita Eyes Muralists Association

– Які конкретні кроки необхідно зробити наразі для розвитку української культурної дипломатії ?

 

– 2016 рік дав офіційний старт державній культурній дипломатії України: у МЗС був заснований відповідний відділ, були зроблені довгоочікувані кроки до заснування Українського інституту. Попри відсутність бюджету, було втілено чимало помітних культурних проектів за кордоном. А завдяки активній роботі окремих державних посадовців, незалежних експертів та журналістів термін «культурна дипломатія» увійшов в широкий публічний та медійний дискурс.

 

Посилення уваги до цього питання призвело до включення до держбюджету на 2017 рік відповідних фінансових зобов’язань. На цей рік МЗС отримало на заходи, пов’язані з «покращенням іміджу України», 70 млн грн. Суттєва частина цього бюджету мала б бути призначена саме на проекти культурної дипломатії. Але те, як відбуваються проектні призначення за цією програмою, наразі не видається ані зрозумілим, ані прозорим. Бракує публічного моніторингу цього процесу. Крім того, при МЗС досі не створена експертна Мистецька рада для відбору заходів, запропонованих посольствами та культурними інституціями.

 

Щоб культурна дипломатія справді запрацювала, державні інститути повинні відмовитися від ідеологічних, пропагандистських амбіцій в сфері культури і посилити свої адміністративно-сервісні, комунікаційні skills для культури. Працюючи в МЗС, ми з колегами створювали базові фінансові інструменти, працювали над нормативно-правовою базою, аби могли почати функціонувати програми культурного обміну. Але тепер я дуже чітко бачу, що цими інструментами майже ніхто не користується (ані культурні інституції, ані посольства) – бо не знають як, або не знають про них взагалі, або відсутня комунікація чи бажання з боку міністерства. Нам дуже бракує ефективних комунікаторів.

 

– Які законодавчі зміни потрібні у галузі культурної дипломатії?

 

– Діяльність МЗС у сфері культурної дипломатії регулюється єдиною постановою Кабінету міністрів № 165.  У 2016 році до неї було внесено кілька важливих інновацій, що дозволять започаткувати програми культурної мобільності та забезпечувати поїздки культурних діячів для реалізації проектів, презентації України за кордоном. Проте диявол, як завжди, в деталях: ця можливість сформульована у постанові досить неоднозначно. Йдеться про те, щоб надавати фінансову підтримку для «участі у міжнародних заходах, що мають політичне спрямування, та у заходах з елементами культурної дипломатії…». «З елементами культурної дипломатії» – це шедевр казуїстики, що ставить культуру у меншоварту позицію, і дозволить відкинути десятки вартих уваги культурних проектів.

 

Фотографія: Precita Eyes Muralists Association

Другий очевидний мінус цього документа в тому, що він регулює ініціативи публічної дипломатії, орієнтовані одночасно і на українську діаспору, і на іноземних громадян. Доволі малий бюджет розподіляється між цими двома групами без чітких критеріїв розподілу. Він також не містить можливостей для «внутрішньої культурної дипломатії» – реалізації міжнародних іміджевих проектів в Україні (наприклад, на зразок програми, в якій я брала участь у США).

 

Ця постанова потребує перегляду, експертного обговорення і внесення доповнень. Адже попри те, що МЗС презентувало проект статуту Українського інституту, і його заснування заплановане вже цього року, «пілотні» офіси відкриються лише у кількох країнах і запрацюють, за оптимістичним прогнозом, у 2018-му. А в інших країнах культурна дипломатія й надалі буде здійснюватися посольствами, і керуватись тією ж постановою «про імідж». Тому їй варто все ж приділити пильнішу увагу.

 

Аби ці трансформації у взаєминах держави та культурної спільноти були ефективніші, в Україні має відбутися перехід від практики стихійної, «фейсбучної» активістської адвокації до інституційної. Це ще одне спостереження з США – там, наприклад, існує громадська організація Americans for the Arts, що є своєрідним сервісним та комунікаційним центром для арт-інституцій. Вона надає їм професійні консультації, лобіює їхні потреби перед державою, провадить законодавчі ініціативи, виступає медіатором.

 

У нас «експерти» і «адвокати» – це часто одні й ті ж люди, які є ще й практиками, що мають щоденну роботу, а отже не можуть присвятити достатньо часу адвокації чи наданню експертних послуг. Думаю, якби такий сервіс був запропонований, багато інституцій підтримали б його.


comments powered by Disqus