11 травня 2017

Великі у малих: як і чим живуть культурні проекти в містах на периферії

Освітній проект для менеджерів культури Creative Management Camp спільно із Platfor.ma розповідають п’ять історій культурних ініціатив у Маріуполі, Харкові, Запоріжжі і навіть маленькому селі на Полтавщині. Замість законопроектів у них реальні кейси, замість слів – дії. Вони продовжують працювати швидше не завдяки, а всупереч, і доводять, що децентралізація – це не лише лексема зі словникового запасу політиків, й українська реальність.

 

 

У перенасиченому коворкінгами і фестивалями Києві складно здивувати новим проектом. Але існують люди, які доводять, що розвиток культурних ініціатив – це не лише перевага столиці. Є активісти, які реалізовують проекти у малих містах, вчаться налагоджувати комунікацію між жителями і місцевою владою і насамкінець наповнюють життя через культуру там, де нарікають на безробіття, низькі зарплати, корупцію чи інші негаразди.

 

Культурний активізм у малих містах по-справжньому почався після Майдану й у розпал війни. Це й стало першим викликом для всіх. При цьому найбільш активними і рішучими стали ті міста, які найближче до зони АТО і вже відчули, що їхнє життя у їхніх руках.

 

«Якщо говорити про малі міста, то в роботі з ними слід починати з дослідження –  кожне місто унікальне, має свою історію і контекст, стан економіки і рівень розвитку культури або урбаністики», – радить координаторка GoEast в Global Office NGO Світлана Колодій. Протягом останніх кількох років вона працює як менеджерка соціальних проектів, а також має досвід роботи з крундфандинговими та комунікаційними програмами культурних проектів, зокрема і з малих міст.

 

Східні мотиви

Рік тому група з 14 людей, переважно членів фотоклубу, запустила у Маріуполі вільний простір «Халабуда». «Фотограф як ніхто інший може аналізувати і дивитися на речі із різних сторін. Його вирізняє уміння не дивитися, а бачити. От і ми прагнули дивитися на складні ситуації, як на переваги», – розповідає автор ініціативи Дмитро Чичера.

 

Фотографія: Команда "Халабуда"

Як і чимало інших ініціатив на Сході, «Халабуда» виникла на базі волонтерського центру. Його прихистком стало неопалюване приміщення, а щоб бодай частково оживити простір і зменшити витрати на офіс, виникла ідея відкрити кафе і проводити у цьому приміщенні освітні заходи, майстер-класи і тематичні вечори. Це дало змогу отримати невеликий дохід і частково покрити витрати на оренду.

 

 

Повірити в ідею та продовжувати роботу команді допоміг аншлаг на відкритті. Протягом року 36 курсів «Халабуди» відвідало понад 5,5 тис. людей. Та врешті власник продав приміщення, а ініціатива була змушена шукати нове місце. Цей виклик халабудівці зуміли перетворити на стимул для розвитку. В одному із бізнес-центрів неподалік від центру міста звільнилася площа під оренду – так із 40 квадратних метрів проект виріс у 350. «Я пішов до власників бізнес-центру і розповів їм про ідею простору. Він повірив в ідею, тож мені вдалося отримати дуже низьку вартість оренди. Але все одно це був справжній виклик – без грошей і меблів обладнати величезну площу», – згадує Чичера.

 

Обживати нове приміщення почали із піддонів, уживаних стільців, дивану із дому. На решту грошей купили фарбу, бюджетний проектор – і знову запустились. Тепер у планах «Халабуди» – розвиток коворкінга й ІТ-індустрії у місті, створення бізнес-школи для підприємців, відкриття фотолабораторії і простору для 3D-друку. Окрім того, проект планує вийти за межі власної локації, щоб ініціювати нові вивіски й упорядкування фасадів в історичній частині міста, а також побудувати набережну й створити екстрім-парк.

Ще одна культурна ініціатива з Маріуполя, «Арт-платформа Тю», виникла рік тому завдяки ґранту від USAID. Арт-кластер розташувався у колишньому спортзалі. Законсервована будівля у найстарішій частині міста повністю змінила інтер'єр та екстер'єр, щоб перетворитись на новий простір інноваційних для Маріуполя подій. Ремонт робили власними руками, але тепер це по праву матеріалізована спільна мрія кількох активістів та активісток, що прагнули змін та втілили їх власноруч.

 

Зараз команда проекту – це близько десятка людей, які взялися знайомити містян з новим через арт-проекти. Тепер тут проводять концерти, літературні вечори, книжкові презентації, семінари, виставки, воркшопи і лекції. «Жителям, що звикли до конвенціонального мистецтва, було нелегко сприйняти авангардні ідеї, що ми їх пропонували в ”Тю”. На щастя, все більше маріупольців починають сприймати нове, й наших прихильників стає дедалі більше», – розповідає арт-директор Дмитро Ступнік.

 

Фотографія: Команда "Арт-платформа ТЮ"

Для дійсно активного розвитку проекту не вистачає професійних правозахисників, арт-менеджерів і кураторів. Поки ж «Тю» – це небайдужі пасіонарії, яким часто бракує знань та навичок. З іншого боку, саме з цієї причини до них долучаються інші низові ініціативі. «Ми відчуваємо, що створення регіональних культурних заходів – це не епізод, а тенденція. Децентралізація культурного активізму, який розпочався на тлі конфлікту, триватиме й надалі. Майданчики, платформи, фестивалі, резиденції та інші культурні та мистецькі ініціативи з'являтимуться в найменших містечках країни – спершу за допомоги агенцій з Києва, але локальний рух буде все більшим, – переконаний Ступнік. – Ми впевнені, що талановиті митці та цікаві події трапляються не тільки в Києві та Львові, але щоб зрозуміти це, треба любити, досліджувати та вкладатися в усі куточки країни. Й за п’ять років ресурси про культуру писатимуть не лише про столичні події, а й про Маріуполь, Лубни, Бахмут, П'ятихатки та Решетилівку».

 

Ґрантова підтримка культурних та соціальних ініціатив у малих містах стала якщо не трендом, то тенденцією останніх років. Координаторка GoEast в Global Office NGO Світлана Колодій пояснює, що сьогодні один з найбільших викликів для малих міст і України в цілому – це відсутність консолідації. «Ми маємо стимулювати організації до відкритого обміну досвідом і спільної розробки дорожніх карт по розвитку малого бізнесу, освіті, культурі, урбаністиці тощо – тоді нові проекти будуть розроблятися на основі досліджень і в рамках певної стратегії, а не як наслідок наявності ґрантового фінансування чи бажань окремих людей. Будь-який проект має розроблятися з урахуванням контексту та за участю локальних активістів та організацій», – зауважує Світлана.

 

 

За словами фандрейзерки і ґрант-менеджерки Юлії Каратшової, важливо зазначити, що найчастіше культурні проекти отримують фінансування за двома умовними категоріями: мистецтво задля мистецтва та мистецтво задля вирішення певної проблеми. «Перша категорія має досить обмежену кількість джерел фінансування – це переважно вузькопрофільні фонди чи меценати, які, навіть маючи бажання, не мають достатньо коштів задовольнити всі заявки. Друга категорія дає шанс проекту отримати фінансування від практично будь-якої сфери: розвиток демократії, незалежних медіа чи міста, захист прав людини чи довкілля, гендерна рівність, антикорупційні заходи, охорона здоров’я тощо, – пояснює вона. – Важливо також розуміти, що кожен донор має свої цілі, завдання та пріоритети, і в першу вони зацікавлені досягти своєї мети, вклавши свої гроші у найбільш цільовий, потенційно успішний та найменш ризикований проект. Враховуючи це, більш вдалими для ґрантів будуть ініціативи, що відповідають таким критеріям: чітке розуміння та обґрунтування проблеми, на вирішення якої направлений проект, підтвердження попереднього досвіду команди, чіткі цілі та вимірні результати».

 

Промо(код) культури

 

Українська ІТ-сфера, яка стрімко розвивається, теж не зосереджена у столиці. І на відміну від київських, дещо замкнених професійних спільнот, у Запоріжжі і Харкові ІТ-середовище тісно пов'язане з культурними ініціативами.

 

У 2014 році у Харкові у одного з засновників місцевої IT-школи Сергія Білоброва з'явилася ідея розширити її межі. Разом з однодумцем Антоном Назарко вони вирішили заснувати місце, де зможе збиратися активна харківська молодь. Так з'явився креативний простір Spalah, який об'єднує IT-школу, коворкінг та івент-зону. «У напрямку культурного активізму все зараз рухається малими кроками. Але набирає обертів, люди стають більш відкритими та готовими до змін. Думаємо, що у найближчі 3-5 років кількість та якість культурних заходів значно зросте, насамперед, завдяки глобалізації та знищенню кордонів», – переконана івент-менеджерка проекту Тетяна Тупік. Нині проект розширився і відкрив філію у Дніпрі.

  • Команда Spalah
    Команда Spalah
  • Iвент-зона
    Iвент-зона
  • Коворкiнг
    Коворкiнг
  • Коворкiнг
    Коворкiнг
  • IT школа
    IT школа

Відкриття освітніх хабів по всій країні – це вже тенденція. Бум коворкінгів не обійшов і Запоріжжя. У 2016 році тут з'явився «Edison Space Coworking» і став справжнім відкриттям для креативного класу у місті. «Кілька років тому ми з Микитою Щербиною загорілися однією спільною мрією – розвивати альтернативну освіту в Запоріжжі, зробити її доступною та креативною», – ділиться співзасновниця Юлія Шаповалова. Разом вони створили проект Edison Lab, де почали із платних лекцій цікавих спікерів. Вже за рік отримали підтримку міжнародного фонду, що дало змогу запустити одразу три освітні проекти, а згодом і відкрити сам простір Edison Space.

 

За словами Юлії, на початку вони постійно стикалися з проблемами, хоча й мали багато досвіду в організації проектів та заходів. «У голові було безліч ідей та картинок, як має виглядати наш простір, але от із архітекторами, будівельниками та інтернет-провайдерами так глобально ніхто з нас досі не співпрацював. З нами постійно траплялись якісь факапи! То тендери затримали, то привезли фарбу не того кольору, то прораби неправильно зрозуміли завдання», – згадує Шаповалова. Через все це відкриття коворкінгу переносили майже на шість місяців.

 

 

Але всього за рік роботи вже з'явилися ті, хто прийшли спочатку за порадами та новим досвідом, а згодом стали повноцінними партнерами або резидентами коворкінгу. Так, саме в Edison Space Coworking народилась ідея Be Profi Camp – табору для старшокласників, де їм підказують, які професії варто обрати.

 

«Ми прагнемо розвивати соціальне підприємництво в місті, але поки що не всі бізнесмени розуміють важливість соціальних ініціатив та не знають як реагувати», – визнає Шаповалова. Та все ж окрім роботи над розвитком власне коворкінгу, вони хочуть організувати урбан-фестиваль на території колишнього заводу напівпроводників, і розповіді про різні культури світу від українських мандрівників, і ресайкл майстер-класи, і соціально-відповідальні корпоративи, і багато чого іншого. При цьому більшість з цих ідей їм пропонують гості, резиденти та самі працівники.

 

Село і люди

 

Проекти навіть у малих містах вже не дивина, а от культурні ініціативи у селах все ще залишаються екзотикою. В 2016 році переселенець з Криму Павло Ткачук та голова ГО «Студена» Настя Мельниченко з Києва ініціювали у селі Хрулі Лохвицького району Полтавської області проект «Хрулі-на-Сулі».

 

«Коли мені було п’ять, мій тато вирішив купити хату в селі і ударився в ”народництво”. Він, киянин, влаштувався вчителем в школу в селі Литвяки. Я провела з ним в селі три роки, і це найщасливіші роки мого життя. Коли я виросла, мені захотілося повернутися на річку Сулу, і я придбала хату у сусідньому районі із селом мого дитинства. Але оскільки в мене вже був менеджерський досвід і певне системне бачення, мені захотілося не просто мати дачу, а втілити тут якийсь проект», – розповідає Мельниченко. Активістка каже, що зараз ніби повторює сценарій свого батька, включно з розписаними воротами, козами і вівцями. Тепер у Києві Настя займається психосоціальною адаптацією ветеранів АТО, а в Хрулях – творчим хутором.

 

 

Вона поставила собі амбітну мету – за два роки зробити Хрулі туристичним центром. Її колега Павло Ткачук уже «піднімав» кілька хуторів, зокрема «Червоний кастричнік» у Білорусі та Обирок на Чернігівщині. Робота із селом, а надто таким, як Хрулі, де немає інфраструктури і дуже мало людей, дає змогу їм обом змоделювати, що буде, якщо у спільноті з'явиться група ініціативних людей. За їх словами, це досить складно без звичної для Києва обов'язковості і ділового етикету. Але Ткачук і Мельниченко не нарікають. Навпаки, помітили, що люди почали вірити, що може бути інакше: молодь цікавитися піснями, фільмами, писанками, малюванням, а не тільки пиятикою, а село, з якого більшість намагається втекти, дійсно може когось привабити.

«На наші заходи ходять місцеві діти – і це тішить. Про наш хостел ширяться чутки, і люди дійсно їздять сюди відпочити. При цьому в нас є сусід, який часто піддає все сумніву. Мовляв, нащо ви будуєте Читальню, кому вона треба? Мій колега Павло з нього сміється: “Пам'ятаєте, ви казали: Нащо комусь ці Хрулі, кому вони потрібні? А сюди вже їздять люди з Білорусі, Данії, Німеччини і всієї України!” Тож з читальнею буде так само», – переконана Мельниченко. Крім того, цього літа «Хрулі-на-Сулі»  планують провести дитячий архітектурний табір, фестиваль, і етносвято Русалії.

 

Куди далі?

Зараз переважна більшість проектів мають дві головні проблеми: кадри і фінанси. З цим погоджується і Світлана Колодій: «Активістам у регіонах, як і представникам громадських організацій в Києві, частіше за все не вистачає знань з ефективного управління проектами, кваліфікованих менеджерів та діючих механізмів комунікації. Є запит у розробці сталих моделей фінансування, прозорих інструментів взаємодії з органами місцевої влади та вивченні проектного менеджменту».

 

 

Деякі ініціативи, окрім пошуку ґрантів, беруть участь в краундфандингових кампаніях. Таким чином вони ще й оцінюють власну ініціативу й вивчають запит на неї у суспільстві. Окрім Києва, проекти з якого є лідерами за кількістю заявок на Спільнокошті, велика кількість ідей подаються зі Львова, Івано-Франківська, Дніпра, Харкова. Серед невеликих міст неодноразово траплялись проекти з Вінниці, Чигирина. В числі авторів були також агенти змін з Полтави, Коломиї, Тернополя, Одеси, Миколаєва та міста Рівне.

 

Найбільшої помилки багато проектів зазнають тоді, коли, за словами координаторки «Майстерні Спільнокошту» Ольги Логвиновської, недостатньо уваги приділяють комунікації, а також ігнорують системний, покроковий підхід до реалізації ініціативи в цілому і фінансування як частини цього процесу. «Складно сказати, які проекти підтримують більше, оскільки специфіка краудфандингу базується на тому, що фінансуються ті з них, які активно ведуть свою кампанію, комунікують її та залучають доброчинців. Це більш вагомий фактор, ніж специфіка чи фокус», – зауважує вона.

 

Юлія Караташова рекомендує робити акцент на унікальності та потребах конкретного регіону. «Відомо, що культурні події – це вже давно не лише спосіб розважити відвідувачів, а й місце зустрічі, обговорення та вирішення актуальних питань, можливість зібрати разом представників різноманітних громад, чиновників, активістів, діячів мистецтва тощо. Розважаючи, ви одночасно можете вирішити певну проблему. Наприклад, якщо зараз в Одесі зробити перформанс, виставку, інсталяцію чи фестиваль біля Потьомкінських сходів (що нині, як відомо, переживають не найкращі часи) і забезпечити одночасну присутність активістів, ЗМІ, представників влади та бізнесу, то ваші шанси на швидку реконструкцію і збереження цієї пам’ятки одразу виростуть. Культурна подія одночасно і показує проблему різним зацікавленим сторонам, і створює умови для діалогу, а відтак сприяє вирішенню піднятих питань. Тому, на мою думку, культурні проекти мають бути одночасно унікальними для кожного регіону, мультидисциплінарними та багатозадачними», – переконана ґрант-менеджерка.

 

Поки тисячі людей продовжують зневірюватися, ще стільки ж активно діють і будують нове суспільство. Останні постійно вчаться і не опускають рук, гуртують навколо власних проектів людей, які готові змінювати цю країну. Їхні кейси показують, що легше реалізовувати власні проекти, ніж постійно ходити на вибори чи шукати винного чиновника.

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

 

У березні організатори Creative Management Camp за підтримкою Агентства США з міжнародного розвитку USAID та Української ініціативи зміцнення громадської довіри UCBI провели інтенсив Create&Manage для засновників соціально-культурних ініціатив в більшості зі Сходу України. 12 учасників з Києва, Сєвєродонецьку, Маріуполя, Кривого Рогу, Дніпропетровська, Запоріжжя та Донецької області розробляли моделі для сталого розвитку своїх проектів.


comments powered by Disqus